Борис Гуменюк. «Острів» Проза. Київ, Видавництво Сергія Пантюка, 2007

16 січня 2009 о 09:48 - 1630

Хороші письменники поділяються на широко відомих та широко відомих у вузьких колах. Різниця між цими авторами не тільки в кількості реклами, а й у цільовій аудиторії літератури, яку вони продукують. Творчість відомих письменників, як правило, більш доступна для масового читача та більш адаптована для сприйняття широким загалом. При цьому, навіть якщо широкий загал не зрозуміє задум автора до кінця, все рівно залишиться задоволеним тим, що лежить на поверхні.

В противагу цьому, письменники, що відомі у вузьких колах, як правило, пишуть більш сер­йозну і глибоку літературу. Для її розуміння треба бути далеко не «чайником» в філософії, релігіях та для «розкачки» перечитати гору різноманітної літератури. Інакше подібні книжки «не підуть». До авторів отакого другого типу і відноситься київський письменник Борис Гуменюк.

Його «Острів» — це перш за все філософський твір. Це і окрема територія, і сама людина, і її оточення; це і мислеформа, і літературний твір, і просто метафора; це і Бог, і весь світ, і окреме життя. Книга читається складно, вона скоріше нагадує збірку влучних афоризмів, аніж цілісний твір. Деякі з особливо яскравих метафор вбивають наповал: «Земля струшує з себе людей, як собака бліх». А ще: «людина — перехід від копит на крила».

«Острів» дуже нагадує «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше (цитати з цього твору Гуменюк навіть використав в якості епі­графів) та «Цитадель» Екзюпері. До самого кінця книги чекаєш розвитку сюжету, але його, сюжету, просто немає. Якщо ви маєте на меті відпочити після робочого дня, чи розслабити мозок — книжку можна відкладати подалі відразу. Гуменюк не дасть розслабитись, адже в кожний його абзац, в кожне слово доводиться вгризатися зубами, щоб не загубити важливої думки чи образу. Нервове та розумове напруження досягає піку, а стан, який лишає книга після читання, близький до медитаційного.

В будь-якому разі, «Острів» — це точно не книга одного вечора, в один прийом її не підкорити, адже жодна швидкісна техніка читання тут не допоможе. Навпаки, людям, які звикли читати перебігом, буде складніше: по­стійно приходиться гальмувати, зупинятися, а часто — навіть повертатися на сторінку назад, розуміючи, що заблукав в тенетах власних розмірковувань і безнадійно загубив думку автора.

Найкраще читати цю книгу з олівцем у руках, відмічаючи найбільш влучні моменти, щоб мати змогу потім ще раз до них повернутися та обміркувати. Олі­вець при цьому повинен бути довгим, адже отих «найбільш влучних моментів» у книзі більше, ніж решти.

І ще одне: такі книги краще мати у власній бібліотеці, а не брати «в оренду» у друзів, бо до літератури такого типу варто повертатися знову і знову, по мірі розширення власного світогляду — кожного разу відкриватимеш для себе щось нове.

Кому читати: людям з філософським складом розуму, вдумливим та витривалим.

Цитата: «Міста твоєї уяви думали, що вони справжні міста; степи, моря, гори думали, що вони справжні гори, моря, степи; птахи думали, що вони справді летять; дерева думали, що вони справді ростуть; а люди думали, що вони справді живуть, — ох, ці наївні люди!»

* * *

Шановні читачі, давайте вести рубрику разом! В найближчих номерах ми будемо розглядати Сергій Жадан «Марадона». Якщо ви вже читали цю книжку, надсилайте свої короткі (до 1000 знаків) відгуки на e-mail: passionata@ukr.net , або на поштову адресу редакції. Найцікавіші рецензії будуть опубліковані.

Тетяна Гонченко

Поділитися: