ОСТАННІЙ ГЕРОЙ

07 листопада 2008 о 09:59 - 1463

Зібравши журналістів з усієї України в Івано-Франківську на медіа-семі­нар, керівник Центру інформаційних досліджень «Меридіан» Олександр Лавринович виділив трохи часу для відвідування села Посіч Тисьменицького району. По дорозі туди ми ділилися враженнями про Франківськ та весело обговорювали випадки зі своєї журналістської практики. Зворотня дорога пройшла в суцільній тиші: кожному хотілося помовчати і обдумати побачене і почуте. Навіть враховуючи особливості своєї комуні­кативної професії, представникам преси не часто доводиться стикатись з такими людськими долями.

На краю свiту

Село Посіч являє собою невеличкий населений пункт з поодинокими будівлями та нетронутою ексклюзивною природою — справжній край світу. Для мешканців тутешнього монастиря імені Йоана Богослова така географія є напрочуд зручною: ніхто не заважає спілкуватися з Богом, відбудовувати храм та занурюватись в трансцендентний молитовний стан. У ченців є ще один сусід: восьмидесятирічний дід, котрий був кинутий долею напризволяще і залишився без родичів та близьких. Щодня ченці навідуються до чоловіка, приносять їжу та розпитують про здоров'я. Не зважаючи на поважний вік, дід абсолютно сповна розуму, радий відвідувачам та дякує за турботу. Роздивившись церкву та поспілкувавшись з ченцями, ми вирушаємо до нього: розпитати про нелегку долю.

Повертаємо буйною стежкою наліво і перед очима постає величезна красива дерев'яна будівля. Це помешкання сімдесятирічний архітектор збудував власноруч, коли повернувся в Україну з Великобританії. Декілька разів гукаємо і спочатку на голос приходить чорненький песик: перевірити, чи безпечні гості завітали до оселі. Згодом з'являється і хазяїн. Для восьмидесяти двох років, поступ у чоловіка ще тверда, обличчя жваве, а в очах незмінна рішучість.

Діда звуть Євген Кокоць. Він не дивується такій кількості відвідувачів, адже вже звик до гостей — поцікавитися унікальною долею цієї людини приїжджають люди з усієї України. Просить не багато фотографувати, бо не любить яскравих спалахів. Сідає на порозі, чекає, поки ми влаштуємось поруч півколом, і починає свою розповідь.

Життя вируe

Народився Євген Кокоць в 1926 році на території, яка тоді була українською, а тепер належить Польщі. Коли прийшла війна, Євген вступив у ряди УПА. Пізніше доля занесла у ряди дивізії «Галичина», проте згодом він потрапляє до британців. Його беруть у армію і відправляють у африканський корпус генерала Монтгомері. Після перемоги над військами німецького генерала Роммеля підрозділи, що в них служив Євген, відправили на Італію. Український хлопець брав участь у висадці на Сицилії, у битві при Монте Кассіно. По закінченні війни Євгена направили служити на Суецький канал у митну службу, потім у Берлін у «Контрольну комісію Німеччини». Після служби Євген вирішив жити у Великобританії.

Йому пропонували прийняти британське громадянство, але Євген Кокоць відмовився і заявив, що буде чекати, коли Україна стане незалежною, щоб прийняти її громадянство. Тому він жив на чужині з посвідченням про право проживання у Об'єднаному Королівстві.

На Туманному Альбіоні чоловік поступив в університет на спеціальність архітектура. Це дало йому можливість розпочати власну справу. Євген зайнявся відновленням старих англійських будинків XIII століття. Для цього він консультувався з багатьма спеціалістами з історії і культури Англії, їздив у музеї, вивчав специфіку старовинної архітектури Британії.

Зрештою Євген Кокоць став вельми успіш­ною людиною та професіоналом, аналогів якому було мало. Його справа приносила немалі прибутки. Він одружився, незабаром народилися діти. Проте думки про повернення на Батьківщину не залишав.

Повернутись додому

Мрія збулася на початку дев'яностих, одразу коли Україна стала незалежною. Відомий британський архітектор вирішив відбудовувати Батьківщину. «Я плакав у літаку, коли спо­вістили, що ми перетнули повітряний простір України, — згадує Євген Кокоць і в його очах ми бачимо біль, — то було велике хвилювання для мене. Здавалося, що тепер все буде добре, адже повертаюся на Вітчизну». Другого разу чоловік вирішив залишитись в Україні назавжди, а отже попрощався з сім'єю, зняв гроші з рахунків та відправився в омріяну країну. На той момент Кокоцю було вже сімдесят — можна лише позаздрити тому, в якій формі він залишився в такому віці, адже зміг в новоствореній країні збудувати власний будинок в Посічі та налагодити деревообробний бізнес. При чому, всупереч масовим крадіжкам та злочинам, відмовлявся діяти нечесно: матеріали обробляв тільки ті, що мали відповідну документацію, адже крадіжки лісу сильно били по економіці країни. Власноруч поратися було складно, отже Євген взяв у помічники родича.

Скоро почались проблеми зі здоров'ям. Ліки приймав з рук того самого помічника, якому повністю довіряв, проте ставало тільки гірше. В складному стані Кокоць був змушений підписати довіреність на ім'я своєї «правої руки» та поїхати лікуватись до Британії. Вже там чоловік і дізнався, що родич надумав забрати у Євгена все майно, а його отруїти. Дивним чином у підписаній довіреності опинився пункт про відчуження майна на користь того самого родича. Таким чином, «помічник» з часом підприємство продав і залишив Євгена Кокоця ні з чим.

Кримінальна справа за цим фактом у Тисменицькому районному відділі міліції дивним чином то губилася, то знову знаходилась і розслідування (чи його видимість) не давало жодних результатів. А розчарування британського архітектора від України все зростало. В кінці кінців виявилось, що справа була тимчасово зупинена «до встановлення особи, яка скоїла злочин».

Кокоць, який в роками омрія­ній Батьківщині залишився без грошей та бізнесу, захотів повернутися назад до родини, в Британію. Але тут доля підкинула йому нові сюрпризи. Виявляється, пропускний режим між країнами за усі ці роки значно ускладнився, і колишньому солдату британських військ тепер дуже важко улагодити проблеми з візою. До того ж, у Великобританії у нього залишились чималі кошти, не кажучи вже про те, що там, у зв'язку зі своїм соціальним статусом, він заслуговує на чимало пільг та дотацій. Виявилось, що бюрократи квітнуть не тільки у нас, отже становище Євгена Кокоця брутальне: в Україні жити нема на що, а в Британію повернутися не вдається.

Єдине, що залишилось у діда від його колишнього багатства — це дім у Посічі, в якому ми й зустрілися. Дякуючи ченцям, є що їсти, та й стакан води подадуть в разі потреби.

***

Євген Кокоць закінчує розповідь про воєнні роки, знайомство із майбутньою дружиною та свою нелегку долю. Чорний песик бігає довкола: зголоднів. Дід дякує за цікавість, піднімається зі стільця та заходить у дім, чергового разу демонструючи, що для свого віку не такий вже і кволий.

Ми повертаємось до автобусу свіжими зеленими стежками та роздумуємо, чи допоможуть публікації в пресі встановити справедливість та повернути діда додому, в Британію. А також відчуваємо сором за те, як поводиться країна з людьми, які хочуть чесно їй служити.

***

А за тиждень у електронних поштових скриньках опиняється повідомлення від Олександра Лавриновича: Євген Кокоць помер. Скоріше за все, ми були останніми, хто ви­слухав історію його життя. Тільки допомогти не встигли.

Тетяна Гонченко

Поділитися: