Який глава держави відповідає українській національній традиції

02 листопада 2007 о 09:48 - 938

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Актуальність проблеми доводиться сучасною дискусією навколо політичної реформи в Україні, та особливої гостроти проблемі сьогодні додає те, що, за словами першого Президента України Л.Кравчука, наші глави держави скомпрометували президентську посаду вщент і «…народ сприймає президента як людину, котра думає лише про себе, про свою челядь,  про своїх близьких». 

Щоб глибше розібратися з причинами зазначеного сумного й вельми небезпечного для нинішньої української держави явища, потрібно, очевидно, дослідити насамперед генезу інституту глави держави в Україні та ставлення до нього в різні періоди вітчизняної історії з боку політичної еліти й усього суспільства. Власне, саме це й становить у загальному вигляді проблему, на розгляді якої зосереджуються автори даної статті.   

 

Починаючи із зародження елементів інституту глави держави у наших далеких пращурів, доцільно вказати, що з реаліями протодержавного буття вони, ймовірно, вперше зустрілися, коли потрапили до складу Великої Скіфії. Тобто примітивної, архаїчної, ранньорабовласницької держави, яка належала до давньо­східної державно-правової моделі, але перебувала на значно нижчому рівні розвитку порівняно з такими державами цієї моделі, як Єгипет, Вавілон, Фінікія, Китай. Проте, Скіфія, так само, як і її наступниці, була для праслов'ян чужою державою. Отже, на найбільш ранніх етапах зародження державно-правової цивілізації наші пращури, з одного боку, запозичували елементи примітивної давньосхідної державної моделі, з іншого – вбачали в державі щось неприйнятне й вороже.

Серед перших можна вказати на поєднання зовні суперечливих тенденцій до виборності й усунення таким саме шляхом глави держави, але й водночас визнання необмеженості його влади під час її здійснення. Останнє особливо виявлялося за умов, коли верховна влада належала сильному й ефективному діячеві у добу Великої Скіфії, наприклад, Атею. Таким чином, питаннями про співвідношення влади і права, влади і закону, або про те, що корисніше: кращий муж чи кращий закон, над чим замислювався Арістотель у своїй «Політиці», ані скіфи чи сармати, ані наші предки не переймалися. Доведеться визнати: й те, що, на відміну від предків сучасних європейських націй, східні слов'яни практично не відчули позитивного впливу античної державно-правової цивілізації. Стосовно ж ворожого відношення до публічної політичної влади, то це виявлялося у тому, що у давніх слов'ян, коли вони на якийсь час звільнилися з-під іноземного панування у V-VІ ст. н.е., ніяких її інститутів і не було. Про останнє, зокрема, свідчать  відомі письмові джерела з історії антів і слов'ян. Так, Прокопій Кесарійський у «Історії війн» стверджував, що племена слов'ян не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві. Щоправда, свідчення про наявність вождів-рексів у антів маються в «Історії готів» Йордана, але, ймовірно, тут йдеться про раду старійшин антських племен на чолі  з  Бозом, котрого Йордан і назвав «рексом».

Тому, очевидно, не такі вже далекі від істини помірковані норманісти, пов'язуючи виникнення державності у східних слов'ян з дружинами стародавніх германців – нащадків готів, а особливо, з варягами. Утворюючи протодержавні формування – племінні княжіння, княжіння у союзах племен і, врешті-решт, їх об'єднання (відомі з арабських джерел Куявію, Славію й Артанію у ІХ ст.) – вони виходили з традиційної для Європи моделі суспільної влади: король або рекс (військовий вождь і, можливо, верховний жрець) – рада старійшин та народні збори (військо племен). З тією лише особливістю, що князь з дружиною (від давнього германського drot drotter), а тому – і з радою, як старшою дружиною, являли собою у багатьох випадках (можливо, у більшості) чужоземний елемент. Тоді як народні збори (віче) репрезентували місцеве населення, що об'єднувалося вже не тільки родоплемінними, але й територіальними (земельними) зв'язками.

 

У основних рисах указана модель існувала й у наступні періоди княжої доби – за часів ранньофеодальної «імперії Рюриковичів» та феодальної роздрібненості. Змінювалися тільки обсяги функцій і повноважень, а тому – і співвідношення названих інститутів у системі публічної влади. Якщо спочатку на інститут княжої влади покладалися переважно зовнішні функції – організація і здійснення воєнних походів разом із забезпеченням зовнішньої безпеки племені чи союзу племен та торгових шляхів, то згодом не менш важливими стали функції налагодження внутрішнього миру та злагоди, суспільного порядку, фінансового управління, культурно-освітня функція, поєднана з духовною, правосуддя, нормотворчість. Отже, в ті далекі часи у зародковій формі виникли основні суттєві елементи родових та індивідуальних статусів глав держав. Серед них – верховне керівництво збройними силами (реальне або формальне) та зовнішньою політикою (спочатку невід'ємно пов'язане з організацією воєнних походів та відсіччю ворожих нападів і укладанням мирних політичних, торгівельних, культурних договорів). Звідсіля зростав і представницький статус князя. Хоча сьогодні важко встановити, чи у повному обсязі ре­презентували ті або інші землі князі, чи їх представництво обмежувалося лише певними аспектами. Відносно великого князя у науці мається гіпотеза, за якою він був верховним представником княжого роду, а не всієї Русі. Але можливо, у цьому зв'язкові мав рацію знаний радянський історик Б.Греков, коли стверджував, що князь представляв правлячу знать, феодальну аристократію. Отже, й владу він мав таку, на котру погоджувалася феодальна аристократія. Представництво держави взагалі стає можливим лише на стадії відокремлення публічної влади від приватної, або переходу від родового побуту до державного.

 

На ранніх стадіях державотворення формувалися й елементи повноважень князя у сфері соціального управління, які однак не слід перебільшувати. Адже тогочасна економіка та соціальна сфера не дуже й вимагали  втручання  князя у справи. Головне полягало в тому, щоб були налагоджені зовнішні умови управління в межах приватних або громадських господарчих одиниць. Наприклад, охорона прав власності й володіння, умови дотримання договірних зобов'язань тощо.

Аналізуючи еволюцію інституту княжої влади у князівствах Південно-Західної Русі (сучасної України), доводиться визнати наявність деяких підстав для висновку про певну уповільненість державотворчих процесів тут, на відміну від Суздальської Русі. В останній, як відомо, вже за Андрія  Боголюбського (середина ХІІ ст.)  виявилися автократичні тенденції до централізації публічної влади навколо інституту князя. Тоді як у Південній Русі переважав тип дружинного ватажка, котрий мало турбувався про посилення державно-публічних начал у своєму князівстві.

Разом з тим у південно-руських князівствах, особливо  Галицько-Волинському, досить значну роль відігравала боярська дума. У заключному періоді існування князівства реальна перевага боярської аристократії виявлялася і в суто формальному аспекті: всі найважливіші акти князі  підписували разом  зі своїми великими боярами. Отже, немає нічого дивного в тому, що Галичина (а невдовзі й Волинь) увійшла до близького за державним устроєм Королівства Польського.

 

Інший вищий орган, який теж обмежував владу князя – віче, був менш сталим, оформленим і регулярним, ніж рада. Земельні громади або, якщо точніше – громади головних міст землі – «городів» – інколи, збираючись на віче, усували князя від влади, запрошували  іншого, заявляли йому свої клопотання, укладали з ним договір, «ряд», вирішували подекуди питання війни та миру, хоча в більшості випадків це було прерогативою князя. Але знову ж таки – у переважній більшості випадків княжий «стіл» набувався шляхом успадкування, волевиявлення найбільш впливових князів, силовим захопленням тощо. Тільки не волевиявленням «земщини». А щодо «рядів», то слід зауважити наступне: зазвичай вони обмежувалися взаємним зобов'язанням «не творити зла» один одному. І лише віча Новгорода та Пскова, починаючи з другої половини ХІІ ст., укладали дійсно щось схоже на державно-правовий договір, яким детально регламентувалися повноваження князя та права і обов'язки віча.  

У південно-руських князівствах віча, коли вони закликали князя (а це, власне, робило тільки київське віче), фактично не обмежувало його владу за умови певної ефективності й невтручання у громадське життя. Складається враження, що обидва ці суб'єкти задовольнялися взаємним визнанням автономії. Зрозуміло, віче вимагало від князів забезпечити зовнішню безпеку, що було особливо актуальним для «окраїнних» князівств. Але робилося це не занадто ефективно.

 

Практика державотворення у княжу добу свідчить, що наші предки не страждали надмірною любов'ю до княжої влади, розглядали її, можливо, як необхідний та водночас і неприємний елемент в організації суспільного життя. Так само, як і в попередні часи, вони не замислювалися над питаннями співвідношення влади і закону, законності у публічному управлінні, народного представництва тощо. Не укорінилися у вказаному періоді й уявлення про божественну природу верховної влади. З боку підданих це не сприяло формуванню належної шани до влади, а з боку останньої – почуття відповідальності. Руські князі, як відомо, прийняли православне християнство, завдяки чому позбулися того виховного впливу, який здійснювала на європейських монархів могутня католицька церковна організація. Вони, навпаки, самі керували церквою, відігравали вирішальну роль у кадрових призначеннях на церковні посади й мали досить своєрідні релігійні погляди, що увібрали в себе чимало старих язичницьких уявлень. Тому не випадково, що в ієрархії світових православних митрополій Київська займала одне з останніх місць і розглядалася в Константинополі як «варварська». Доречним у цьому контексті буде й визнання цивіліза­ційних впливів Сходу на Київську Русь. Оскіль­ки варяги, що відіграли велику полі­тичну роль у східнослов'янському державо­творчому процесі, самі перебували на стадії варварства, то вони не змогли створити надійні цивілізаційні перешкоди для таких впливів.

Разом із татаро-монгольською навалою на руських землях, зокрема, на теренах Київ­щини й Переяславщини, князівська влада була фактично знищена. Населення тут безпосередньо підпорядковувалося татарам і управлялося самоврядними структурами, в яких на перший план висунулися не колегіальні органи, а одноосібні – «отамани». На інших землях важливим чинником при здобутті княжого стола стала воля татарських ханів. Вона була майже вирішальною. Отже, й князі перетворювалися у більшій мірі на представників чужої влади, що особливо відчувалося на Чернігово-Сіверщині. Не було вільним від ханської влади і Галицько-Волинське князівство, адже саме Данило Галицький визнав себе «холопом» Батия. Власне, золотоординці своїми декількома погромами і спустошеннями князівства зробили неможливим його перетворення в осередок «збирання» південно-руських земель.

 

За Литовську та Польську добу вітчизняної історії ситуація принципово не змінилася. Галичина, Західна Волинь і Західне Поділля у складі Польського королів­ства дуже швидко втратили залишки автономії і перетворилися на звичайні адміністративно-територіальні одиниці – воєводства. На українських землях у складі Великого Князівства Литовського певний час існували удільні князівства. Хоча іноді в науковій літературі й висловлюється думка, що протягом цього періоду у латентній формі продовжувала існувати «українська державність», але насправді удільні князі – практично всі з литовського великокнязівського роду Гедиміновичів – були, скоріше, намісниками великого князя, ніж самостійними володарями. Адже вони перебували від нього в реальній залежності, що була зафіксована юридично. На відміну від Русі, яка певною мірою нагадувала союз держав, Велике князівство Литов­ське являло «союзну державу» з домінуванням литовського центру. А тому, власне, українське державотворення припинилося вже у Князівстві Литовському, так само, як трохи раніше – у Польщі.

Його відновлення прийнято пов'язувати з Визвольною війною під проводом Б.Хмельницького. Тоді, дійсно, Військо Запорізьке перетворилося на суб'єкт публічного права з ознаками держави (територією, організацією публічної влади, обмеженим суверенітетом і податками). Сам інститут гетьманства можна вважати  самобутньою формою організації вищої влади. Але чи можна його тлумачити як інститут глави держави? Сумнівно, оскільки навіть Б.Хмельницький  розглядав себе в якості козацького вождя. А козацтво схильне було вважати себе окремим народом із власним родоводом, не  пов'язаним з «гречкосіями» та «свинопасами». Відтак, обрання гетьмана було справою не усієї нації й навіть не всього козацтва, а лише  козацької верхівки: генеральної старшини, полковників, інших знатних козаків. Причому повноваження гетьмана були сильно обмеженими й геть не монархічними, як подеколи дехто сьогодні стверджує. Саме такий устрій запропонував оформити юридично П.Орлик у своїй знаменитій «Конституції». Ми не схильні проводити прямі історичні аналогії, однак не можемо не навести слова з конституції, які можна майже цілком віднести й до сьогоднішніх українських реалій:

«Коли деякі Гетьмани Війська Запорізького узурпували владу, порушуючи всіляке природне право й рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: «Я  так хочу, я так велю». Через таке деспотичне право, завдяки некомпетентності Гетьманського правління, на батьківщині і в Війську Запорізькому виникли численні безпорядки, порушення законів, громадські утиски… зневажливе ставлення  до старшин, полковників та знатних козаків».

З часів Петра І статус гетьмана суттєво змінився, і три останні українські гетьмани вже перетворилися на «особливий вид губернаторів» автономної провінції Російської імперії. Доба гетьманату була не досить тривалою, щоб закласти підвалини певної традиції. А крім того, влада гетьманських урядів поширювалася  лише на Лівобережну  Україну (сучасну Полтавську, Чернігівську і західну частину Сумської області), тобто не була загальноукраїнським надбанням.

 

Перебування українських земель у складі двох імперій також не сприяло розвиткові власних традицій верховного володарювання. У державно-політичному житті Австро-Угорщини українці брали вкрай обмежену участь. У Російській імперії ця участь була привілеєм лише дворянства з його монополією на державну службу і табельні чини. Зрозуміло, що й сам інститут необмеженої імператорської влади представляв виключно державу, а не „націю" чи „країну" або суспільство. Тому, коли внаслідок революції 1905-1907 рр. в Росії виникли зародки народного представництва і уряд (Рада Міністрів) змушений був з ним рахуватися, певною мірою розрізнити інтереси царюючого дому і загальнодержавні, виявилася й серйозна небезпека збереження монополії імператора на окремі важливі напрямки державної політики, особливо зовнішню і військову. Так, всупереч  позиції першого Голови Ради Міністрів П. Столипіна  щодо неприпустимості участі Росії у великій війні, цар та його міністерство закордонних справ все-таки втягли країну у світову війну. З катастрофічними, до речі, для неї і для себе наслідками.

 

Досвід державного владарювання в Російській імперії певним чином здійснив вплив на пошуки моделі інституту глави держави. Це відбулося й у відомому конституційному проекті М.Драгоманова, за яким главою держави міг стати конституційний монарх або виборний Глава Всеросійського Державного Союзу з обмеженими повноваженнями, і в проекті Основного Закону „Самостійної України" і конституційному проекті М.Грушевського. Для них характерна спрямованість на затвердження принципів конституціоналізму, верховенства парламенту, відповідальності виконавчої влади перед ним аж до права прийняти рішення про притягнення міністрів до кримінальної відповідальності, децентралізації, максимально можливих автономій і самоврядування. Зокрема, М.Грушевський у одній зі своїх праць писав:

„Ми відкидаємо поліцейсько-бюрократичний устрій і хочемо оперти нашу управу на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерській тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявлятися в діяльності органів самоврядування".

Зрозуміло, що місце глави держави в таких моделях було досить скромним. Це виявилося й  у Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Вона хоча й не стала чинною,   але цікава як пам'ятка права, за яким главою держави мав стати Голова Всенародних Зборів, що формував Раду Народних Міністрів, тобто фактично був прем'єр-міністром. 

 

У цілому, негативне ставлення до інституту глави держави найбільш повно виявилося у державному механізмі радянських республік і СРСР. Прийнято вважати, що радянським державним правом встановлювався інститут колективного глави держави – Президії ЦВК СРСР чи союзних республік, після 1936 р. – Президій Верховних Рад. Але, на нашу думку, тут більш доречно говорити про наділення функціями й повноваженнями верховного представництва вищого органу державної влади, яким після скасування з'їздів Рад визнавалися Верховні Ради. Адже їх Президії формувалися із депутатського складу.

Тому фактичний лідер країни міг взагалі не входити до складу цього органу. Так, най­більший, як його називають, „диктатор" Й.Сталін до Великої Вітчизняної війни мав лише депутатський мандат і формально не займав жодної державної посади.  Практика суміщення посад керівника КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР почалася за Л. Брежнєва, але до союзних республік вона дійшла вже в останні роки існування і СРСР, і КПРС. Власне, з цього й починається історія заснування в них інститутів одноосібних глав держав – президентів. Здебільшого  – з широкими і значними повноваженнями у всіх гілках формально поділеної державної влади. Формально зазначена обставина наближує їх до президентського типу республік, але по суті маскує авторитарні або напівавторитарні режими. Останнє в поєднанні з неефективним державним владарюванням і управлінням і призвело до перманентної по­літичної кризи в Україні, свідками чого  ми є упродовж останніх років.

 

Які висновки можливо зробити з цього загального аналізу становлення та розвитку інституту глави держави в державотворенні України?  По-перше, даний процес, як і процес державотворення в цілому, характеризується значними перервами поступовості. Це не надало йому ознак цілісності та системності і не сприяло формуванню відповідних державно-правових традицій.

По-друге, масова свідомість нерідко ототожнювала інститут глави держави з фактичним лідерством в країні. Тому, коли після тривалої перерви засновувався інститут одно­осібного глави – президента, основний акцент було зроблено на його повноваження, а не на питаннях ефективності державного апарату, відповідальності тощо. Сталося так, що президент не тільки президентсько-парламентарної республіки, якою визначалася Україна за Конституцією 1996 р., але й парламентсько-президентської, якою формально стала Україна у 2004 р., має обсяг повноважень значно більший, ніж глава президентської республіки – США, не згадуючи вже про Президента Франції. Разом з тим, у нас щодо президентської  влади досі не створено механізмів „стримування й противаг". На кшталт, наприклад, тих, що існують у США. Не говорячи вже про те, що у президентських та президентсько-­парламент­ських республіках губернатори зазвичай обираються населенням, а не призначаються одноосібно главою держави з числа „любих друзів".

По-третє, наш аналіз вказує на різні державні традиції у різних регіонах України. У західних, скажімо, регіонах зберігаються певні устремління до т.з. „націократичної" моделі організації державної влади, яку сповідувала у свій час ОУН і яка передбачає інститут сильного, майже авторитарного „вождя" нації. Натомість ментальності населення південно-східних регіонів притаманні досить сильні залишки общинних, потім радянських традицій. Осмілимося припустити, що жителі  промислових регіонів України скоріше погодяться на фактичне ефективне лідерство, ніж на юридичне закріплення авторитарної влади.

По-четверте, досвід функціонування інституту глави держави на всіх етапах історії свідчить про недостатній рівень правосвідомості як владарюючих, так і підвладних. До речі,  це помітив ще маркіз де Кюстин.  Відвідавши  у 1839 р. Росію, він зауважив, що правосвідомість тут підміняється державною дисципліною, яку потенційно може знести хвиля анархії. Відсутність такої дисципліни в Україні зараз навряд чи свідчить про наявність розвинутої правосвідомості. Очевидно, ми, як і наші предки, залишаємося далекими від вимоги Аристотеля про те, що „…правителі мають керуватися загальними правилами, і краще те, що є чужим для пристрастей, ніж те, чому вони властиві за природою; в законі їх немає, а у будь-якій людській душі вони неминуче маються". Тому краще, „щоб володарював закон, а не хтось один із громадян".

У нас же, як свідчать останні політичні події, питання закону, „загальних правил" безнадійно поступилися питанню про розподіл і перерозподіл повноважень між „гілками влади", до яких практично всі чомусь зараховують і інститут Президента.

І останнє: у сучасних умовах, коли немає підстав говорити про наявність політичної української нації, відповідно, відсутні й  підстави для претензій на представництво нації чи символізацію її єдності. Представництво народу може здійснювати лише парламент, оскільки його склад відбиває інтереси усіх  регіональних і соціальних спільнот.

Кривчик Геннадій Георгійович, завідувач кафедри українознавства ПДАБА,

доктор історичних наук, професор, академік АН вищої освіти України;

Бараєв Володимир Миколайович, доцент кафедри міжнародного права

та порівняльного правознавства ДНУ, кандидат історичних наук

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: