Доля добровольця, який над усе хотів служити в армії

16 грудня 2015 о 14:09 - 3018

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Доля добровольця, який над усе хотів служити в армії

Коли думаєте, що добровольці у Збройних Силах України появилися тільки як почалося АТО на Донбасі, то помиляєтеся. Жив-­був юнак у селі Прядівка Царичанського району, якого – ми знаємо це точно – добровольцем назвали ще вісім років тому. І не хтось там, а черговий офіцер у райвійськкоматі.

Прийнявши та вислухавши хлопця, на той момент уже студента аграрного університету, який готовий був облишити вуз, якщо його візьмуть служити, він сказав: «Хвалю, доброволець, за наполегливість, але давай домовимося інакше: закінчуй університет, а тоді приходь. Неодмінно візь­мемо, ще й присвоїмо звання лейтенанта».

О, знав би офіцер, що коли цей сільський юнак закінчив школу, а його батьки воліли, аби він далі здобував вищу освіту в агроуніверситеті, син їм заявив: «Хай буде по­вашому, дип­лом агронома я одержу. Одначе спочатку хочу в армії відслужити. Десантником. Стрибати з парашутом – кайф. Моя мрія!» Виникла сімейна суперечка. Зійшлися на тому, що спершу Максим все ж вивчиться, а уже далі «вільному воля» – сам розпоряджатиметься своєю долею.

Отже, Максим. Максим Бабенко, син фермера Івана Івановича Бабенка і вчительки початкових класів Марії Миколаївни. Вони обоє понадіялися, що син їх послухав. Бо він змалку був послушним. Та на цей раз не так сталося, як батькам гадалося. Уже після третього курсу, не говорячи вдома ні слова, син і пішов таки до військкомату проситися в армію. Записатися «добровольцем». Що з цього вийшло, ви уже знаєте.

Та мрія служити не давала спокою, чекати хай і останній, але ще цілий рік терпіння у хлопця не вистачило – знов завітав у військкомат. «Я уже, – повідомив, – оформляю академвідпустку у вузі, хочу в десантники – на коли призначите дату призову?»

Того, що не отримав згоди батьків, навіть не попередив про це їх, юнак, звичайно, промовчав. А ввечері того ж дня Бабенки­старші вперше й почули, що через два тижні їхнього сина заберуть до армії. Що «все уже вирішено і не підлягає перегляду» – ось повістка на руках. Іван Іванович довго не знав, як сприймати цю новину.

Рішення сина, та ще й прийняте приховано від нього, якщо й не наперекір його волі, він вважав поспішним. З іншого боку, впертість Максима, його характер тішили батька. Те, що Максим зробив – це чоловічий вчинок, гідний захоплення. Так гніватися на сина чи пишатися ним? Марії Миколаївні, матері, новина, мов шпичаком, увійшла в самісіньке серце.

Виряджали Максима усім селом. Веселою юрбою прибули й хлопцеві однокурсники. І тільки мати все ще не знаходила собі місця. Напередодні їй наснився важкий сон. Наче ще зовсім маленький Максимко плаче й благає: «Мамо, спаси мене!»…

Служити син потрапив у село Гвардійське сусіднього Новомосковського району – від Прядівки навпростець якихось півсот­ні кілометрів. Спочатку від нього надходили хороші вісті. Сповіщав, що в спортивних змаганнях два кубки відразу виборов – «за це «дідам» в армії дають позачергові відпустки». Згодом, – що йому уже світить звання сержанта.

А на 55-­й день своєї служби син раптом подзвонив з мобільного додому і в розпачі признався батькові: «Тут таке твориться, що у мене чуб на голові стає дибки. Одного новобранця сержанти так відлупцювали, що він третій день харкає кров’ю. Враження, що я попав не в армію, а гірше навіть, ніж у тюрму – в кодло головорізів». І далі син попросив:

– Мене, звісна річ, голими руками не взяти, але допоможи, тату, звідси перевестися у якусь іншу військову частину.

Домовилися, що у вихідні батьки при­їдуть в Гвардійське, аби рішати, як у цій ситуації бути. Напередодні, у п’ятницю, у Прядівці ще чекали дзвінка від Максима – обіцяв для «уточнення» обізватися, – але не діждалися.

А в ніч на суботу матері приснився ще один страшний сон: якась металева споруда, схожа на великий гараж або ангар, і зачинена зсередини, а в ній – побоїще солдат. Один її син нерухомо лежить осторонь і незрячими очима дивиться в порожнечу. Вранці ж в суботу, коли уже сідали в машину, щоб їхати до сина, на мобільний телефон Марії Миколаївни подзвонили з гарнізону і сказали, що Максим Бабенко загинув. Марія Миколаївна, спортсменка, колись кандидат у збірну України з волейболу, вперше за все своє життя відчула пекучий біль у серці і знепритомніла.

Страшний дзвінок пролунав 9 червня – запам’ятаймо цю дату. «Що?» – встигла вигукнути мати. Спокійний голос уточнив: «Я заступник командира бригади Майстренко. Максим щойно зірвався з тренувальної вишки і помер на місці». Для Марії Миколаївни, яка народила і разом з чоловіком виховала трьох синів, як трьох орлів, і Максим був найстарший, світ вмить зчорнів. Іван Іванович теж ледве утримався на ногах.

Як добиралися до військової частини, він потім не міг і згадати. Але там, у Гвардійському, батьків ошелешили вже іншою версією загибелі Максима. Тренувальна парашутна вишка, мовляв, ні при чому. Натомість показали 30­-метрову у висоту металеву трубу котельні. Хлопець ніби заліз на її самісінький верх і звідти стрибнув униз, покінчивши таким чином життя. Самогубство. І сталося це не щой­но, не сьогодні, а ще вчора зранку.

У те, що їхній Максим, один з найспритніших спортсменів в масштабах агроуніверситету, сильний духом і цілісний вдачею, повен чітких планів на майбутнє, раптом покінчив з собою, батьки просто не могли вірити. Як і в те, що хлопця можна було довести до наскільки непоправного відчаю.

І можна тепер гадати, чим би ці «пояснення» для Марії Миколаївни та Івана Івановича скінчилися б, якби вони не зажадали оглянути місце, куди Максим упав – угледіти там «бодай краплину його крові». Офіцери вмить щезли, «виручати» їх взялася медсестра санчастини. Заторохтіла: «Головне для вас не те, куди син упав, а що він не мучився, бо помер одразу». Отак сказала – і теж побігла геть.

Зате підійшли тихенько два солдата, якісь пригнічені, злякані. Лиш один наважився шепотом сказати взагалі щось ще приголомшливіше. Що «оті он траурні вінки, призначені для похорону Бабенка, з’явилися ще позавчора». І далі: «Його до смерті забили сержанти, які затіяли розбірки, зачинившись у залізному бункері ще в ніч на п’ятницю».

Стало ясно Бабенкам, що не інакше, як їхнього сина убили. Що робити, куди бігти, до кого кричати? Час і все навколишнє для батьків втратило сенс. Та покірно мусили їхати в сусіднє Черкаське, де у морзі військового шпиталю лежало Максимове тіло. Зустріла їх, певно, санітарка. «Чого так довго їхали?» – забурчала. «Солдат, – сказала, – помер тут, у госпіталі, ще вчора». Від чого? Від ран, звичайно, а від чого ж ще?!

– Хоч і привезли його, коли життя в ньому уже не було, – докинула, – але бідолашне серце довго ще билося, не хотіло зупинятися…

Насильницьку смерть «добровольця» Бабенка підтвердив і військовий судмед­експерт, котрий прибув напередодні з Києва. Він констатував «велику втрату крові, переломи ребрів зліва, лівого плеча та правого передпліччя, розриви селезінки і печінки, травми легень, тупі травми тулуба і переломи кінцівок». Та експерт зробив справу, і поїхав. Висновки залишив військовому прокурору, а не згорьованим Бабенкам, котрі не знаходили, з якого кінця їм починати шукати правду. Точніше – вони й думати та гадати ще не могли, що убивство їхнього сина точнісінько так «поховають», як вони самого Максима.

А не минуло й дня, як командир військової частини підписав наказ, яким вилучив зі списків особового складу та усіх видів забезпечення солдата строкової служби Бабенка М.І., котрий… «загинув в результаті навмисного самоушкодження шляхом стрибка з висоти». Не забарилася й військова прокуратура Південного регіону України (Одеса) – порушила кримінальну справу… «за фактом доведення до самогубства рядового роти матеріального забезпечення М.І. Бабенка».

Далі ж більше року тривало – чи наче тривало – слідство. І що воно з’ясувало? Нічого! Втім, Івана та Марію Бабенків у його хід і не посвячували. Й близько не підпускали. Бо військова прокуратура явно «принципово» і не випадково уперто відмовлялася визнати Івана Івановича та Марію Миколаївну потерпілими.

Бабенки з цього приводу за неповний рік написали більше сотні скарг. В усі без винятку військові і цивільні прокуратури, вищі військові формування та інстанції державної влади. Звідусіль отримували висловлювання щирого співчуття та запевнення, що передають скарги «за призначенням з вимогою негайно усунути кричуще неподобство». Аж поки не надіслав методично-­роз’яснювального листа військовий прокурор Дніпропетровського гарнізону. Він для початку погодився з Бабенками, що «згідно з ч.1 ст. 49 Кримінально­процесуального кодексу у справах про злочини, коли помирає потерпілий, права потерпілих здобувають і його близькі родичі». Тільки за такої умови їм мають забезпечувати знайомство з матеріалами слідства з усіма наслідками, які з цього випливають.

Однак далі військовий прокурор-­полковник юстиції повідомив, що на цей рахунок у вітчизняному законодавстві існує одне «але». А саме: «Ці правила не розповсюджуються на справи, у яких не встановлено осіб, котрі скоїли злочин». Слідство ж «за фактами доведення Вашого сина до самогубства», щоб ви знали, шановні батьки, на даний час не спромоглося ще «встановити невідомих сержантів, винних у злочині».

І оце все, що можна сповістити. Бо раз Бабенки не визнані потерпілими, дозволяти їм вникати у хід слідства та впливати на нього – зась. Таємниця слідства – чули про таке?

Та слухайте далі: а слідства за фактами побиття до смерті ніхто навіть і не веде. Наче немає потреби чи підстав. Незважа­ючи на те, що – ми цитуємо знову прокурора Дніпропетровського військового гарнізону – «необхідно встановити невідомих сержантів, які ніби за два дні до смерті Вашого сина приховано побили його за те, що він заступився за такого ж новобранця, як сам». Так ніби чи дійсно побили, а значить, що і убили? Це що, теж таємниця слідства? Чи «військова», мета якої – приховати злочин, врятувати «честь» відомої військової частини?

Адже Бабенкам не раз натякали, що їхній син потрапив в елітний підрозділ десантників, який за часів Президента Леоніда Кучми і губернатора у Дніпропетровську Миколи Швеця перебував під «їхнім патронатом». Гадаєте, такий гордий підрозділ віддадуть на поталу? Тим паче, дозволять заплямувати його командирів?

А Бабенки, хоч їх і не визнавали потерпілими, наполегливо продовжували вимагати розслідувати «за фактами звірячої розправи», вчиненої, як Івану Івановичу та Марії Миколаївні вдалося самотужки дізнатися, «сержантами традиційно для цієї військової частини за зачиненими дверима, коли офіцери наче нічого не знають і нічого не бачать».

Знаєте, що на це повідомив все той же військовий прокурор гарнізону? Що нащо хвилюватися – така справа… порушена. Але «термін слідства за такими справами починається з дня встановлення особи чи осіб, які скоїли злочин». Їх же, як ви знаєте, більше, ніж за рік, так і не встановили – тобто немає змоги й розслідувати «таку справу»…

Річ же в тім, що й не збиралися встановлювати винних. Оцю останню відповідь гарнізонний прокурор надіслав Бабенкам, коли і справа за фактом ніби самогубства… була закрита. Брехня відкрилася, коли через місяць батьки Максима отримали листа з Генеральної прокуратури України.

«Одночасно інформуємо, – прочитали вони, – що на нашу вимогу військова прокуратура Південного регіону через неповноту досудового слідства скасувала постанову військової прокуратури Дніпропетровського гарнізону про закриття цієї кримінальної справи».

Виходить, однією рукою гарнізонна писала батькам, ніби не все ще втрачено, а іншою ставила хрест на слідстві? Але де вже було черпати снаги Бабенкам боротися справді за честь свого сина, якщо все та ж гарнізонна прокуратура незабаром… остаточно закрила справу? Оскільки «слідство спеціальним рішенням не було продовжено»! Більше того, батьків уже відверто буцали геть як сторонніх, ніяких не потерпілих – яке, мовляв, їхнє діло, що вирішила військова прокуратура?

Якщо ж гадаєте, наче статус потерпілих Бабенкам-­батькам потрібний був лише задля того, аби не залишилися без пільг та прав на компенсацію, то дуже помиляєтеся. «Сина нам уже ніхто не поверне, – втирала сльози Марія Миколаївна, – ніякому й маршалу це не під силу. Але я хочу, щоб злочинців було покарано, а безчесні військові не носили погонів і не виходили спокійно у відставку на немалу пенсію. Тільки тоді на дітей інших матерів не чекатиме наскільки жахлива смерть».

Насправді ж добитися свого Бабенки не змогли. Бо як у нашій державі, скажіть на милість, сподіватися на торжество законів, якщо найнятий Бабенками адвокат – в минулому начальник районного відділу міліції з 30-­літнім стажем, згодом генерал-­майор місцевого козацтва – довів абсурдність офіційного слідства, а також те, що Максим не вилазив на трубу котельні, навіть близько неї фатального ранку не перебував, бо був мертвим не 9 червня, а уже 8­-го «після побиття озвірілими сержантами в ніч напередодні», однак ці його очевидні аргументи не забажали приймати до відому? Все для того зробили, щоб не вести слідство «за новими відкритими обставинами».

Адвокату Михайлу Сензюк устало ясно, як на долоні: військові приховали «факт звірячого вбивства у їхньому підрозділі, аби зберегти навіть не честь своїх мундирів, а свою несумлінну службову кар’єру в армії».

Тим часом, якщо загибель сина Марія Бабенко ще якось пережила, то таку ось наругу над ним, якою убивць хлопця мерщій перевели у інші війська, а самого його, солдата­-добровольця, назвали самогубцем, пережити уже не змогла. Через півтора роки марних домагань справедливості серце матері не витримало. Стиснулося у неймовірному болі і зупинилося – відлетіла у вирій слідом за сином.

А у Прядівці досі згадують, що коли йшов Іван Бабенко зі своїми трьома синами вулицею, і всі четверо у білих сорочках – любо-­дорого на них було дивитися. Що сини вчительки не могли так­сяк вчитися – це ясно. Вона привчила хлопців бути готовими відповідати з кожного предмета на кожному уроці.

Максим для менших братів правив за приклад: вивчаючи за шкільною програмою французьку мову, самостійно оволодівав англійською. Батько ж привчав до спорту: усі троє уже в молодших класах по 50 разів підтягувалися на турніку і по сто віджималися від підлоги. Єдині в селі на Різдво купалися на ставку в ополонці, а босоніж ходили по снігу доти, доки він лежав…

Іван Іванович Бабенко тепер береже листа, якого Максим написав йому напередодні призову в армію.

«Ти, батьку, не хвилюйся, – написав, – у мене все буде гаразд. Я в аграрний пішов тільки щоб не тягти у Вас з мамою грошей. Бо моя мрія – вивчитися на юриста. Відслужу, як і задумав, аграрний скінчу, зароблю грошей – і поступлю у Харківську юридичну академію, щоб працювати суддею або прокурором. Гарт знадобиться в житті. Потрібен і досвід. Можна бути освіченим чужими знаннями, але мудрим тільки своїм розумом. Так що вибач мені мій норов і зрозумій мене».

Микола Омеляненко

Від редакції. Щовівторка і щочетверга з 14 і до 18 години юристи і журналісти газети «Лица» продовжують приймати тих, хто потребує правового захисту. Всіх, хто страждає від бездіяльності, а то і свавілля правоохоронних органів та судів. Також тих, кого правники нині не захищають від беззаконня, яке чинять державні органи і державні службовці, підприємства та структури, розперезалі «круті» чи «мажори».

Якщо є думки та ідеї, як розбудовувати Україну правовою, а всю правничу систему реформувати, також приходьте. Не залишайтеся байдужими. Давайте разом боротися за верховенство законів у нашій державі!

Приймальня працює за адресою: Дніпропетровськ, вул. Ленінградська, 57, кв. 10. Телефон – 788­-91-­70.

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: