Сюжети з приймальні для скривджених

26 листопада 2015 о 15:53 - 2494

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Сюжети з приймальні для скривджених

В рамках правничо-­журналістського проекту газети «Лица» з захисту прав и свобод людини і громадянина, по вівторках і четвергах працює наша так звана приймальня для скривджених. Її адреса у Дніпропетровську – вул. Ленінградська, 57/10; телефон: (056) 788-­91-­70.

Нижче друкуємо перші сюжети, написані за скаргами відвідувачів приймальні.

Типу «Я тебе в АТО не посилав»

Дзвонить нам мешканець Кривого Рогу, називає себе Святославом Олександровичем і розповідає про надзвичайний за його мірками скандал, який днями набув розголосу у його місті. Подібний випадок, по­перше, не можна, вважає Святослав Олександрович, лишати поза увагою. А по­друге: чи дістане він належну бодай дисциплінарну оцінку?

І по­третє: гідність кого-кого, а захисників України від сепаратистів та російських агресорів кривдити не дозволено нікому. Тим паче працівникам органів правопорядку. В даному ж разі це посмів прокурор Саксаганської районної прокуратури Денис Дикий.

Посмів привселюдно, під час судового засідання, на якому слухалася гучна справа «місцевого масштабу» – і дійсно по відношенню до недавнього бійця батальйону «Кривбас» Ярослава Лісниченка. Ярослав побував там, що потім назвали «Іловайським котлом», на власній шкірі відчув і Дебальцево та інші гарячі точки, зазнав двох контузій.

Звільнившись від служби, зайнявся вдома правозахисницькою діяльністю. Вона й привела його у залу судового засідання. Записував на відеоплівку дебати прокурора­-обвинувачувача і його опонента­адвоката. На що мав повне право, надане громадянам України як Конституцією, так і законом про судочинство та статус суддів. Адже засідання було відкрите.

Одначе прокурору Денису Дикому це не сподобалося. І тільки­но суддя вийшла у дорадчу кімнату приймати рішення, Дикий спершу сердито запитав Ярослава, що це він тут робить та хто йому дозволив, а потім і «порадив» іти геть. Секретарка судового засідання не побоялася зауважити прокурору, що «це учасник АТО». Що «у нього дві контузії». Себто хоч би з цих причин варто «обережніше з ним бути».

Сталося ж навпаки: це тільки розгнівило стража правопорядку. Дикий глузливо запитав Лісниченка, а чом же він «без орденів сюди явився»? Героїв, мовляв, розвелося, заважають тільки працювати. Контузії? «Воно і видно!» – кинув прокурор. Висловив власну думку:  наче не інакше, як «тобі бабки платять за відеозйомки». А тому не ошивайся тут, а вшивайся звідси! Навіть нецензурно вилаявся на адресу Ярослава.

Коротше, як ото колись ще в радянські часи не шанували так званих інтернаціоналістів, яких Кремль посилав в Афганістан – пам’ятаєте чиновників, котрі допомагати нічим не квапилися демобілізованим хлопцям, межи очі казали їм, що «а ми вас туди не посилали»? В даному випадку прокурор дозволив собі ще більш брутальніший вислів. «Війна не закінчилася, – заявив, – вертайся туди, тут же – не плутайся під ногами!»

Святослав Олександрович, який нам зателефонував, пояснив: Ярослав Лісниченко розцінив так, що Дикий образив не лише його, а і всіх учасників АТО, живих та мертвих. І добровольців правозахисницького фронту також, оскільки «нині це не тил – тут теж запеклі розгортаються бої». Терпіти ж прокурорської наруги недавній боєць не зміг. Подав заяву в ту ж Саксаганську прокуратуру з вимогою звільнити Дикого.

Заяву прийняла старший прокурор Катерина Кас’ян і запевнила, що, як мінімум, сама проведе розслідування випадку. Та житель Кривого Рогу в першу чергу й зателефонував нам з тієї причини, що дуже сумнівається в справедливих наслідках «внутрішнього розслідування». Оскільки слідом у передачі одного з місцевих телеканалів Денис Дикий мерщій, аби від біди подалі, публічно попросив пробачення у скривдженого. Неголосно вичавив з себе, що «моїй поведінці немає виправдання» та «усвідомлюю, що не мав права на такий необдуманий вчинок».

«Але чи вибачення молодого працівника прокуратури у даному разі рівноцінно окупить, компенсує скоєне приниження захисника Вітчизни, а заодно – зневажання і його законного права фіксувати на відео судовий процес?» – запитав нас Святослав Олександрович. Як на його думку, то ні. Тільки вибачення не може загладити усієї вини прокурора, який лише почав кар’єру, одначе уже вражений неприхованою відразою до тих, хто боронить честь простих людей.

МВС попереджає: небезпека чатує на пенсіонерів

Тамара Удовиченко уже кілька років пенсіонерка. Але жінка продовжує працювати – щоб самій зводити сьогодні кінці з кінцями та допомагати дітям. І все було б нічого, та недавно у неї… видурили три тисячі гривень. Це ще й по мінімальній таксі, як сказали. Одного пізнього вечора зателефонували на її мобільний телефон і повідомили, наче Ігор, син Тамари Антонівни, водій одного з підприємств, потрапив у дорожньо­транспортну пригоду. Точніше, скоїв її зі своєї вини і розбив не лише свою, а й чужу машину­іномарку. «Якщо негайно не заплатити ментам, сину буде гірше, – грізно сказали у трубку. – Прямо зараз треба везти гроші, за годину­дві буде пізно!»

Ви зрозуміли? Вам подібні випадки не в новину?

Чоловік Тамари того дня вирішив заночувати на дачі, а подзвонити не тільки йому, а і Ігорю­сину зась – якимось чином «благодійники» залишалися на зв’язку, чекали ніби на відповідь, і тому не відмикалися. Отож жінку полонили у цейтнот – довелося самій вирішувати, як бути. Ну, зрозуміло, що виручати сина!

А менше ніж за півгодини зрозуміла: її обвели круг пальця – ошукали шахраї. Насправді Ігор благополучно повернувся з далекого рейсу і уже відпочивав вдома у ліжку. Мета тепер приходу Тамари Удовиченко у нашу прийомну – застерегти інших від аналогічної оборудки.

Що шахраї «цієї масті» розперезалися у наших краях, спонукаючи передусім людей похилого віку платити наче «відкупні» за вигадані провини їхніх близьких та рідних, повідомило Головне управління МВС в області. Закликало остерігатися подібних «розіграшів». Попередило про небезпеку попасти «на гачок штукарям».

Дзвінки на мобільні телефони – найчастіший метод, яким користуються негідники. Як правило величають себе старшими лейтенантами, капітанами, майорами, полковниками міліції, заявляють, що чи то за транс­портну аварію, чи й за розбій або крадіжку їхнім чадам – синам, дочкам, внукам – карної відповідальності не уникнути. Якщо, звісна річ, не заплатити негайно кілька тисяч готівкою. І покірно, мовчки та без зайвого галасу. У ваших інтересах, мовляв, «поквапитися, а потім тримати язик за зубами».

Існує, як повідомила прес­служба УМВС в області, й інша «практика» виманювати у старих віком останні їхні заощадження. Приміром, приходять прямо до вас додому і тикають в очі липові посвідчення – сучасна поліграфія що хочете уткне – працівників ніби різних соціальних чи комунальних служб, благодійних, громадських, побутових і т.д.

Або лічильники електроенергії, або газові чи водоміри перевіряють, або й затуркають якимись «золотими обіцянками» чи ніби безоплатними та безкорисними послугами, тими ж продуктами харчування ніби за низькими цінами, але з передоплатою, яку зразу же й гони на бочку. А через якийсь час «ощасливлені» пенсіонери виявляють у себе пропажу грошей або коштовностей. І лови після цього вітер у полі!

У Кіровському районі Дніпропетровська один дідусь таким ось чином втратив не мало і не багато – три тисячі доларів. Плакали його долари, плакав і пенсіонер – адже забрали останні збереження, які у нього були.

Ще треті зважуються на ризиковані «операції». Розраховуючи на довірливість літніх людей. Теж стукають у ваші двері і пропонують… обміняти «теперішні старі гроші» наче на «нові». Дивовижно: трапляються пристарілі, котрі вірять та ще й радіють, що їм одним з перших випадає можливість отримати новенькі купюри. Які хіба що замість шпалер потім на стіни можна клеїти.

Міліція й застерігає: будьте пильними! А якщо й не виключаєте, що ваші діти або внуки здатні справді «залетіти», не варто спішити віддавати свої кровні. Перевірте спершу новину в інстанціях, котрі можуть внести ясність. Вимагайте у свої руки й посвідчення візитерів, щоб зателефонувати, куди слід, і спитати, є такі працівники там чи немає? Пильність у цім ділі вбереже вас від витівок шахраїв.

Не завадить запам’ятати й зовнішні прик­мети ваших «гостей» та якомога швидше повідомити про них в правоохоронні органи. Бо тільки під виглядом соціальних працівниць і лише останнім часом дві жінки у п’ятьох випадках видурили у Дніпропетровську у літніх віком людей чималі суми грошей. І слідчий міського управління МВС Ігор Рябенко тепер зітхає, що жоден з цих випадків досі не розкрито, лжеблагодійниць не затримано. То стережіться, бо вони можуть опинитися біля дверей і вашої квартири.

Тероризм місцевого значення

Галина Моїсеєнко, яка живе на ж/м Тополя­3, не сумнівається, що над нею знущаються. Її гудять і квацюють брудом. Лишають спокою. Перед сусідами соромлять. Шантажують і тероризують. Нормально жити не дають!

Хто ж на таке сподобився і не вгаває уже кілька літ поспіль? Галина Федорівна відповідає: Бабушкінський філіал міського Водоканалу. По кілька разів на день, останнім часом і пізніми вечорами та ночами, дзвонять: «Ви коли оплатите борг?» Дзвонять і в домофон, вимагаючи грошей. А якщо обурена жінка телефонує сама в установу, звідти відгукується автовідповідач і нагадує про те ж саме. Чіпляють у під”їзді та жінці на двері папірці «Ваш борг за воду складає 3 тисячі 458 гривень і 48 копійок». Присилають залякування, що або «відріжуть» водопостачання, або звернуться у суд.

Скринька ж ось як відчиняється: у далекому 1996 році чоловік Галини Федорівни зійшов з дому і зник, як його і не було. З квартири не виписався, з Галиною не розлучився, а де зараз – досі невідомо. Галина ж від тих пір ті комунальні послуги, за які нараховують на кількість прописаних у житлових помешканнях, оплачувала тільки за себе і дочку. За пропалого – вибулого! чоловіка не платила. З власної ініціативи. Може, що і вперто.

Спір же надовго цей затягнувся. Лише восени 2010 р. на її вимогу ЖЕК №36 Бабушкінського району завірив Акт, складений сусідами Галини Моїсеєнко. Що її чоловік «15 років за вказаною адресою не проживає, речей його тут не виявлено». Але якщо сам ЖЕК цей документ прийняв як факт, то Водоканал – ні. Поки у липні 2011 р. Бабушкінський райсуд не визнав Моїсеєнка­чоловіка «таким, що втратив право користуватися житловим приміщенням у квартирі №…» – ну і так далі.

То все, довгограюче непорозуміння вичерпалося? Поставлено в нім крапку? Не зовсім. За період з 1996 по середину 2011­го Водоканал «зажадав від мене, – говорить жінка, – борг, який нагромадив мій колишній і пропалий чоловік, одначе сплатити».

Ясно, що на цю ситуацію можна по­різному дивитися. Суперечку, як на нас, треба і можна було вирішити давно – і у 1996, і у 97, 98, 99­му роках. Тобто ще в минулому столітті. Мирно і дійсно зважаючи на ситуацію. Галина Федорівна пояснює, що не було у неї бажання нерви свої псувати та грошей зайвих, щоб судитися.

З чиєї вини конфлікт вчасно не залагодили – нині і не важливо. З’ясовувати це нині немає сенсу. Бо зараз очевидність така: через суд Водоканал витребувати борг не зможе, оскільки термін його давності минув три роки тому. Все. «Недоотримані» гроші тю­тю – спливли за водою. То якщо києм зась, тоді палицею філіал Водоканалу і вирішив вибити з жінки «свої втрати». І так витискує, що Галина Федорівна у скарзі напитала: «Чом не притягують до відповідальності за те, що уже кожного дня мене третирують і ображають, грюкають у двері, порушують мої права спокійно й комфортно проживати у власній квартирі»?

Що на це мовити? Третина звернень у нашу приймальню – нарікання на житлово-­комунальні служби. І нарікання, вирішувати які краще службам захисту прав споживачів. Якби не одне «але». Але майже кожне друге таке звернення спричиняє відверта неповага – це ще й м’яко кажучи – підрозділів житлового сервісу до власників помешкань у багатоквартирних і окремих домоволодіннях. Зневага, ігнорування щоденних інтересів і потреб за місцем проживання людей – це, як не крути, дійсно порушення прав кожного на спокійне приватне життя у власному помешканні. Все одно, що не підрозділи комунального обслуговування створені для людей та сімей, а люди та сім’ї мають покірно, навіть приречено існувати для них. Аж бігом виконувати усі їхні забаганки. Включаючи і неправомірні.

Ось ще один приклад подібного ставлення до власників житла. Завітав до нас Володимир Корж, син якого придбав напівпідвальну квартиру на вул. Філософській, попередній власник якої не оплачував комунальні послуги майже 16 років – уявляєте? Жах! Так син Володимира Максимовича Михайло Корж витратив усі свої заощадження і сплатив борги. А що йому залишалося, якщо дружина вагітна, а у квартирі ні світла, ні тепла, ні води?

Та яка халепа: трубу, котра подає газ, свого часу «відрізали»… у квартирі поверхом вище, а тепер її власниця не дозволяє заварювати назад. Недавно «Дніпрогаз», а зараз «Дніпропетровськгаззбут» і каже Коржу­молодшому: «Або сам знаходь спільну мову з сусідкою чи судися з нею, або замовляй новий проект підведення газу у твою квартиру, і ми змонтуємо окремий трубопровід. Але останній варіант обійдеться тисяч в 16­-20». Де ж їх узяти молодій сім’ї, яка щойно мусила оплатити тисячні чужі борги? Рік Михайло Корж оббивав пороги інстанцій – нічогісінько не добився. Тепер старий батько по тому ж колу ходить – агов, хто допоможе?! Як у глухому лісі. Як води всюди у роти понабирали.

Вислухав син, вислуховує нині батько десятки різних порад, як їм бути. І ніхто не скаже очевидного: якщо газівники перерізали у квартирі вище трубу свого часу, аби перекрити паливо злісному боржнику, так тепер самі мають й відновити її, оскільки борг погашено. Самі «або порозумітися з сусідкою Коржа, або судитися з нею» – це їхній обов’язок перед клієнтом. Треба тільки виявити повагу до інтересів свого замовника. Інакше зараз вони нічим іншим не займаються, як знахабнілим вибиванням з молодої сім’ї жаданих ще тисяч 15-­20­ть для себе – хіба не так?

І вже зовсім кричущий випадок стався нещодавно у Нікополі. Резонансу він набув, напевне, через те, як пояснили потім нам нікопольські колеги, що тамтешні міські газівники, користуючись становищем монополіста, далеко не перший рік тероризують­залякують городян відключенням подачі палива за будь­яку дрібну провину, тим паче за найменшу заборгованість. Це єдина у Нікополі нині «фірма», де збереглися кілометрові черги переляканих людей. І черги, місця в яких вони займають з середини ночі, а то й з вечора. Тільки аби не потрапили Нікопольському міськгазу в немилість. Бо пощади не буде і не жди!

Однак коли бригада газівників одного четверга зупинилася коло двору приватного будинку багатодітної родини Титариєвих перевірити справність опалювального газового обладнання, останні ніякого лиха не відчули. Ніякі ж бо, пояснювала згодом мати чотирьох малолітніх дітей Вікторія Титариєва, гріхи «за нами не водилися» – «і ми пустили перевіряючих без проблем».

А знаєте, чим скінчилося? Все одно, що мітингом і пікетом на подвір’ї цієї сім’ї. На третій день за викликом Титариєвих сюди терміново прибула ціла бригада аварійної служби Нікопольського міськгазу, а коли обурені власники домоволодіння лягли їй поперек дороги, не випускаючи з двору, диспетчер міськгазу викликала й наряд міліції. А далі збіглися сусіди і горою стали на захист Титариєвих. Мала купа, коротше, давай ще! Жаль, не записали на відео чи диктофон усе те, що наговорили там тоді на адресу місцевих газівників – «терористів, від яких ні спасу уже немає, ні життя людям у Нікополі».

Але нас зараз цікавить винятково причина скандалу у домоволодінні Титариєвих. Перевіряючим чимось не сподобався один вентиль на приладах чи то опалювального котла, чи газової колонки – господарі до кінця так цього й не зрозуміли. Але їм дали зрозуміти, що через це відключають газ повністю.

Здавалося б, якщо дійсно виявили несправність або підозру на неї – усуньте ж на місці, не виїжджаючи з двору! Адже газ – це таки завжди небезпека. Так ні, «Міськгаз» сформував службу, яка лише перевіряє. А ремонтна слідом не прибуде – господарям дому наказали наступного дня… принести заявку на виклик. Явившись особисто у «Міськгаз».

Наступного дня виявиться ж, до речі, що заявку має підписати начальник, який буде «лише з понеділка». А його підпису ще й замало. Титариєви мусять викликати і пічників, аби вони спершу тягу перевірили і засвідчили довідкою…

На час, поки уся ця тяганина триватиме, багатодітну сім”ю залишали не тільки без опалення – і без газової плити, тобто без можливості готувати дітям їжу. Без плити, до якої фатальний вентиль не мав аніякого відношення. Останній момент і запалив іскру в «вогненебезпечному» домоволодінні. А уже все інше, що накипіло у мешканців Нікополя, підлило «масла» у вогонь. Хоч якби злополучний вентиль було відремонтовано чи замінено газівниками відразу і справді не виїжджаючи з двору, що логічно з міркувань здорового глузду і призначення служби «Міськгазу», збурення б не сталося – згодні? Проблема виїденого яйця не вартувала б…

Але для цього треба поважати і шанувати людей, своїх клієнтів, а їхні інтереси приймати за пріоритетні для служби, котра зветься «Міськгазом». Оце те, і не більше, але й не менше, що вимагається та здійснюється в державі, для якої права, спокій і зручності всюди своїх громадян понад усе. Тим паче спокій і зручності там, де люди живуть сім’ями, зі своїми батьками і дітьми.

Микола Омеляненко

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: