Місто поділене на адміністративні округи. Правобережні мають назви – Жовтневий, Кіровський, Бабушкінський, Червоногвардійський і Ленінський. Головні магістралі мають назви – проспекти К.Маркса, Газети «Правда», Кірова, Калініна, набережні Леніна, Малиновського, вулиці Дзержинського, Фрунзе, Косіора, Урицького, Лібкнехта, Артема, Свердлова, Ульянова, Володарського, Ворошилова, Куйбишева, Брежнєва, Щербицького, вулиці імені всіляких річниць та номерів партз’їздів, площі Петровського, Горького, Комсомольський острів, усього не перерахуєш. В атласі Дніпропетровська немає жодного листа, щоби якесь радянське мурло не стрибало: «ось де я увічнилося!».
Але радянські символи далеко не невинні. Такі назви дезорієнтують людей, розмивають моральний стандарт на самому фундаментальному, підсвідомому рівні розуміння, що таке добре і що таке погано. Адже хто, як не комуністи, несамовито і фанатично руйнували мораль колишнього суспільства, руйнували в самій основі, добившись на цьому шляху «помітних успіхів». І не поставивши крапку, не виставивши єдино можливу моральну оцінку всьому радянському досвіду державного «будівництва», неможливо зробити вирішальний крок до оздоровлення суспільства. Інакше не буває.
Усунення з нашого життя і нашої нової країни символів тоталітаризму – більшовицьких пам’ятників і назв вулиць – питання історично вирішене, та й взагалі чи не суто технічне. Однак, після 23 років незалежності України, Південно-схід, як це не сумно, все ще заполонений символами зловісної радянської епохи. Обтяжливо-задушлива ідеологічна атмосфера старого часу досі не покинула ці краї.
Може, дніпропетровським можновладцям буде цікаво, що в Одесі в 1995 році було перейменовано 170 (!) вулиць. Місцеві комуністи заявили тодішньому мерові Гурвіцу, що мерія не запитала думки народу, що весь народ підніметься як один, якщо вони будуть зносити пам’ятники Леніну. На що хоробрий мер відповів, що знесе пам’ятники всім вождям революції і зніс 148 пам’ятників, з них 104 – Леніну. І ніхто з народу не ворухнувся… І тепер в Одесі міська прокуратура, обласне управління міліції і будинок КДБ (нині СБУ) знаходяться на Єврейській вулиці. Але спочатку керівництву КДБ таке перейменування не сподобалося, і вони на бланках почали писати: «провулок Грибоєдова», де у них був вхід у відділ листів. Коли Гурвіцу це доповіли, він перейменував провулок Грибоєдова в Шухевича! І коли управління КДБ виявилося на вулиці імені людини, яка вбила купу НКВСівців, вони зразу зрозуміли, що на Єврейській краще. «Бачите, – жартував Гурвіц – буває щось гірше за євреїв»…
Нещадна ліквідація радянських ідолів, яку зробив в Одесі Едуард Гурвіц, виявилася, по суті, унікальним звершенням на всьому Південно-сході.
А як варто зробити в Дніпрі? Найдоцільніше було би ухвалити концепцію топонімічної політики міста і одним рішенням змінити всі радянські назви. Загалом проблема вироблення концепції топонімічної політики стає надзвичайно актуальною в перехідні періоди формування нової історичної реальності, коли нові явища намагаються утвердити шляхом формування нової політично та національно забарвленої топоніміки як фактору однієї з найпоширеніших і найдешевших форм пропаганди нового.
Такою концепцією необхідно раз і назавжди навести лад у хаотичних і безсистемних перейменуваннях. Необхідно змінити і назву області, і обласного центру, і районів, і інших населених пунктів. До речі, висока вартість перейменування радянських топонімів – міф.
Обрати нову назву міста варто було би на місцевому референдумі, але ні радянські, ні імперські топоніми не просто не повинні перемогти. Вони навіть на мають вноситись до бюлетенів. Тобто, ані ДніпроПЕТРОВСЬКом, ані Єкатеринославом наше місто більше не має зватись.
Пригадайте, в новітній історії Жданов перейменувався у Маріуполь. І що, хтось помер? Чи хтось ностальгує?