Мене звати Моська, я – чіхуахуа. Моською назвали, бо маленька та гавкуча. Люблю їсти, гратися, гуляти і спати. Живу із сином Річчі у квартирі багатоповерхового будинку в місті Дніпропетровську.
Під впливом нещодавніх подій Майдану та російської агресії моє життя трохи змінилося.
Граються зі мною рідко, все сімейство, через політику, роздратоване ходить. У мене склалося враження, ніби вони всі до того телевізору прикуті, ніби очей від новин відірвати не можуть. Якщо я і граюся з кимось, то тільки з сином.
Господарі цілими вечорами по телевізору дивляться цього лисуватого з борідкою дядечка до опівночі. Забула як там його, а… Савік Шустер. І що вони в тих балачках знаходять? Політики ж тільки з пустого в порожнє переливати вміють, а дій ніяких немає. Я, наприклад, також обгавкати можу кого завгодно. Тепер, через такі нічні перегляди, ходжу, як неприкаяна та скулю, бо спати хочу. Даруйте, ну аж ніяк не спиться мені в ліжку самій! Всі представники моєї собачою нації – компаньйони. Без людей нам дуже погано.
Навіть розмови по телефону моїх господарів політикою пронизані.
Ніяк не можу того Путіна зрозуміти, що його найманці в Україні забули? Що йому треба, наприклад, від мене? Невже йому своєї кашки з куркою та сосисок не вистачає? Побачила б падлюку – покусала б! Я маленька і він маленький – сили приблизно однакові, ще й синок би на допомогу прибіг. Дві чіхуахуа навіть гори звернути можуть, не тільки якогось карлика покусати!
Останнім часом, не раз задавалася питанням: люди тікають із Слов’янська, Донецька, Луганська, Краматорська, а що ж буде з їхніми маленькими улюбленцями? Чи беруть їх господарі з собою, і як складається доля моїх хвостатих родичів-переселенців?
Я живу в спокійному мирному Дніпропетровську. Якось, Іра взяла мене на зустріч з подругою. Ми пішли гуляти на Воронцовську набережну. Зізнаюсь чесно, стільки патріотів України за все своє собаче життя ще не бачила: дівчата і жінки в стилізованих під вишиванки футболках та з прив’язаними до сумок жовто-блакитними стрічками, молоді мами із дитячими візочками прикрашеними прапорами, маленькі дітки у віночках – кого там тільки не було!
Мимо нашої лавочки проходив чоловік з дитиною. Я, напевно, цій дитинці сподобалася (а як по-іншому може бути, у мене ж такі вуха великі),бо вона сказала: «Собачка!».
– Это – песик-патриот», – відповів чоловік. Не дарма ж мені господиня жовто-блакитну стрічечку до нашийника прив’язала!
Зізнаюся чесно, на дніпропетровський Майдан не ходила, бо надто гавкучою вродилася. Не хотілося б мені як «Беркут» протестувальників ображати. Я ж гавкаю, щоб привернути до себе увагу, але вони б не зрозуміли цього. І не витримала б я маленька стояти кілька годин на зимових морозах.
Ходив на травневий парад вишиванок мій син Річчі. Йому особливо сподобалося підгавкувати, коли активісти співали добре відомий народний хіт про Путіна. Сподіваюся, ви зрозуміли про що я.
А поки сиджу вдома. Обіцяли взяти на народне віче тільки тоді, коли гавкати забагато не буду.
Слава Україні!